Vania Marcadé

Catégorie : De l’Ukraine

  • Recension de ma monographie ukrainienne « Malévitch »

     
     
    ТЕКСТ КОММЕНТАРИИ: 0
    Художник за квадратом
    Издана биография Казимира Малевича

    Книга / Нон-фикшн

    В издательстве « Родовид » вышел украинский перевод монографии французского ученого Жан-Клода Маркаде « Малевич ». По формату это художественный альбом, но, по сути, читателю предложена отлично иллюстрированная, подробная творческая биография одного из самых известных авангардистов ХХ века. Рассказывает ИННА БУЛКИНА.

    Впервые книга Жан-Клода Маркаде вышла на французском и японском языках в 1990 году. Украинская версия дополнена авторским предисловием с обзором последних работ о Казимире Малевиче и двумя новыми разделами — « Ученики Малевича » и « Возвращение к образу » (о постсупрематическом периоде творчества художника).

    Автор монографии « Малевич » — специалист по русскому авангарду, сотрудник Национального центра научных исследований Франции, куратор, переводчик и — в буквальном смысле — украинский патриот. Во всех своих работах он настаивает — в противовес утвердившейся в западном искусствоведении практике, объединяющей разноплеменную плеяду творивших в начале ХХ века мастеров в общее явление « русского авангарда »,— на существовании самостоятельной украинской художественной школы. В предисловии к своей книге Жан-Клод Маркаде отмечает: « Есть элемент, который отличает мою работу от большинства других исследований о художнике — это внимание к украинским корням художественной поэтики Малевича ». На самом деле, Маркаде делает акцент и на живописной традиции Николая Пимоненко и Николая Мурашко, у которого в юности брал уроки Казимир, и на внимании Малевича к колористике украинских орнаментов и символике украинской иконы.

    Между тем настоящий смысл этой книги в понимании Малевича не как просто художника, а как художника-философа. Автор постоянно обращается к метафизическим основам « живописной философии » знаменитого уроженца Киева. Малевич предстает здесь как « философ-самородок », органический « хайдеггерианец » и в некотором смысле наследник Григория Сковороды. Собственно, Маркаде объясняет, что начал изучать творчество художника, заинтересовавшись этой темой после прочтения книги своего друга Эммануэля Мартино « Малевич и философия ». Вслед за этим исследователем Маркаде определяет философскую систему украинского живописца как « апофатическую феноменологию ». Суть апофатики в утверждении высокого через его отрицание, и ученый полагает, что только так следует понимать « затемнение » у Малевича. Именно из « затемнения » Маркаде выводит знаменитые геометрические фигуры художника, включая культовый « Черный квадрат ». При этом он видит глубокую разницу между « затемнениями » Малевича и « закрашиваниями », « перечеркиваниями » другого знаменитого авангардиста ХХ века — Марселя Дюшана. Опыты Дюшана, по мнению Маркаде, не более чем « ретушь », « концептуальный изыск », тогда как Малевич приходит к « полному затемнению предметного мира ».

    Однако те, кто знает Малевича лишь как автора « Черного квадрата », прочитав эту книгу, обнаружат, что супрематические композиции — всего лишь один из периодов творчества этого философа от живописи. Фактически каждый раздел в монографии Маркаде (всего их тридцать) посвящен одному из таких этапов поиска мастера — от раннего импрессионизма и символизма до поздних портретов — эмблематических и натуралистичных. Малевич прошел путь от последователя Моне до « титана нового Возрождения » — именно таким он предстает на своем последнем автопортрете, репродукция которого, разумеется, есть в книге.

  • Kazimir Malévitch et l’Ukraine

    Saturday, August 24, 2013
    Укр Eng
    		Log In Register
    August 19, 2013  ▪  Oleg Kotsarev

    Kazimir Malevich and Ukrainian Avant-garde

    Jean-Claude Marcadé speaks about the obstacles keeping 20th-century Ukrainian avant-garde art from gaining worldwide renown

    Jean-Claude Marcadé, a notable French art critic and museum curator, believes that the complexities involved in the process of understanding 20th-century Ukrainian avant-garde art as a distinct phenomenon prevent it from assuming its rightful place in the worldwide cultural scene.

    According to Marcadé, information about Ukrainian culture is often perceived through a Russian lens at the international level. However, the French scholar is making efforts to change this situation.

    U.W.: What is the foundation for your claim that Kazimir Malevich was a Ukrainian painter?

    I wrote and published the first monograph about him in 1990. Earlier, there were problems with dating some of his works and life events, so I had to reconstruct his artistic evolution. Moreover, I was the first to speak about his Ukrainianness. It is not necessarily about ethnic origin—for example, art critic Dmytro Horbachov believes that Malevich’s mother was Ukrainian. This world-renowned painter matured absorbing Ukrainian geography, Ukrainian culture, Ukrainian landscapes and the Ukrainian colour palette, which is, I assure you, much more important than ethnic background or religion. However, we should not forget how Malevich realized himself in Russia and in the West, so he is not at all a 100-per cent Ukrainian painter.

    In the late 1920s, upon returning to the Soviet Union after his period of suprematism, he experienced a kind of “re-Ukrainization”. He came to Ukraine and fit into the Ukrainian artistic context of the time. He contributed to the Nova heneratsiia [New Generation] journal and, with his purity and energy of colours, became a kind of a third party in the relations between Mykhailo Boichuk’s followers and spectralists. Incidentally, he criticized the former for their imitative tendencies, saying that they put Byzantine-era clothes on collective farm workers and made replicas of icons. This is despite the fact that he himself imitated icons in the images of peasants based on iconic prototypes. I believe that his special colour palette was largely borrowed from icon painting.

    “Boy with a Knapsack”

    U.W.: To what extent is the concept of a Ukrainian avant-garde accepted in the West?

    The notion of Ukrainian historical avant-garde that existed in the first quarter of the 20th century as a self-sufficient phenomenon, rather than as part of a Russian movement, is becoming established in the West with great difficulty. People are only now becoming used to it. There are those who are fighting to have it recognized. I am happy I am not alone in this group, but things like this take time. Virtually no Russian art critic agrees with this approach.

    READ ALSO: The Art of Resistance

    U.W.:  What made the “Ukrainian avant-garde” stand out?

    Avant-garde is, in general, an international phenomenon. However, the Ukrainian avant-garde had certain distinct features of its own. First, it had special colours. Take only the role of yellow in the works of Ukrainian artists at the time: it was the saturated colour of the sun… Second, there was a special experience of space. The steppe must have played a special part in the history of Ukraine: this kind of vast “steppe-like” space is very typical of Ukrainian avant-garde painters. Hence the spirit of freedom. And, of course, there was special mirth and humour. Take, for example, Malevich’s painting “Boy with a Knapsack” (at the New York Museum of Modern Art): two squares, one bigger than the other. Or take his “Reservist of the First Division”… At the same time, Malevich knew how to be serious and tragic. His late works, such as “Peasant Between a Cross and a Sword” or the famous image of a peasant woman with a black face (which can be understood as a coffin) may be viewed as an interpretation of the tragedy of the 1930s. It is an extremely universal and symbolic interpretation, and it is hard to find any analogue in the art of that period. At the same time, we need to bear in mind that this is not the only possible understanding of such works.

     

     

    U.W.: In your opinion, why did 20th-century avant-garde artists sympathize with totalitarianism so often?

    I have often thought about this. In the former Russian Empire, they hoped that a new life would come, the old sores of “bourgeois culture” would disappear and that a revolution would wash away all the evil of the world like a flood. They perceived revolution as the youth of the planet and as an opportunity to create freely… However, they soon became victims of the revolution they had welcomed. Thus, the concept of totalitarianism was not as prominent in people’s consciousness back then as it is for us today. The situation in the West was also different: people often had an aesthetic, rather than realistic, attitude to politics.

    In any case, it was evident that this sympathy was not reciprocal: 20th-century totalitarian regimes did not particularly like the avant-garde and destroyed it when they had the chance.

    READ ALSO: The Painted Garden

    U.W.:  What are the relations between the historical avant-garde and contemporary art? Is there continuity or they at odds with each other?

    Tentatively speaking, the historical avant-garde was opposed to the Itinerant Movement in that it wanted to return to the essence, foundation and prototypes of art. It was as if avant-garde art was saying “art is not literature, or description, or a plain history of sociopolitical nature”. According to avant-garde reasoning, revolutionary art is not about depicting revolutionaries but about turning the consciousness of the observer upside down and offering an absolutely unexpected view on things. Because art evolves in cycles and it is impossible for it to remain attached to its abstract essence forever, we are now going through a different phase: contemporary art is again drawing closer to literature. It is trying to narrate, be understandable and social and reach out to the public at large. Hence the tendency to use long summaries and explanations. People want things to talk, and this is a perennial problem. Thus, we now have a “new Itinerant Movement”, although in a completely different form. I believe that this too will pass and we will see a new phase. We also need to remember something else: many of the works that are very prominent today will not maintain this status in the future. I recently read Guillaume Apollinaire’s reviews, and I should say that most of them are about works and authors that are clearly secondary and little known today.

    “Peasant Between a Cross and a Sword”

    U.W.: In your opinion, what needs to be done to help the global community learn more about the achievements of the 20th-century Ukrainian avant-garde?

    Ukraine – its society and state – must make efforts to popularize the heritage of its 20th-century avant-garde. It is very poorly known. Apart from a group of recognized top-class figures (Malevich, Aleksandra Exter, Alexander Archipenko, Oleksander Bohomazov, the Burliuk brothers, Mykhailo Larionov and a few others), Westerners have hardly heard about anyone else. Moreover, they fail to distinguish them from Russian artists. (When a retrospective show of Bohomazov’s works was held in Toulouse several years ago, the press used attributes like a “Russian cubo-futurist”). Exhibitions need to be held to actively attract attention, because in Paris, for example, countless artistic events take place at the same time. Some things are being done, but it is clearly not enough so far. Here is a telling fact about awareness of Ukraine and its art. Some 10 years ago, a Moscow correspondent of a French newspaper (they did not and still do not have special correspondents based in Kyiv and receive all their information through a Russian prism) wrote about Ukraine and mentioned a “novelist Chevchenko”. Promotion of Ukraine is not something that only Ukraine’s friends in the West should be asked to do. Rather, the country itself needs to actively contribute to the promotional effort. I recently wanted to prepare a special Ukrainian edition of a respectable journal of Slavic studies, but I found that it was very hard to get Ukrainians to contribute papers. Everyone said “yes” but few actually submitted articles.

    READ ALSO: Touching the Nerve of Time

    U.W.: What do you like about modern Ukrainian art?

    I am better acquainted with the works of the older generation. I like the pure art of Tiberiy Szilvashi and Anatoliy Kryvolap’s “figurative abstractions”. Then there is Oleksandr Dubovyk, who seems to be underestimated in Ukraine. In addition, Volodymyr Kostyrko has interesting combinations of epochs and cultures.

     

    BIO:

    Jean-Claude Marcadé is one of the world’s most authoritative researchers of avant-garde art. He holds a doctorate degree in literary studies and is the emeritus research director of the French National Centre for Scientific Research (CNRS) and the president of the “Friends of Antoine Pevsner” association. Marcadé has curated art exhibitions in Paris, Berlin, Madrid, Barcelona, Bordeaux, Saint Petersberg and other cities. He is the author of Malévitch (1990), Calder (1996), Sergueï Eisenstein. Dessins secrets (1998), Anna Staritsky (2000) and Nicolas de Staël. Dessins et peintures (2009). A Ukrainian translation of Malévitch was published in 2013.

    Тиждень.ua
    27 липня, 2013  ▪  Олег Коцарев  ▪  Версія для друку

    Промоутер України. Жан-Клод Маркаде про те, що заважає визнанню українського авангарду ХХ століття у світі

    Відомий французький мистецтвознавець і музейний куратор вважає, що складність процесу розуміння західними країнами існування окремого українського арту ХХ століття перешкоджає йому посісти належне місце у світовому культурному просторі.

    На думку Жана-Клода Маркаде, інформацію щодо української культури на міжнародному рів­­ні нерідко сприймають крізь російську призму, тож співрозмовник Тижня є одним із тих, хто докладає зусиль, щоб змінити усталену ситуацію.

    У. Т.: На чому базується ваше твердження, що Казимир Малевич є українським художником?

    – Узагалі я написав і видав у 1990 році про нього першу монографію. Раніше були проблеми з датуванням окремих його робіт і життєвих фактів – мені довелося упорядковувати творчий шлях митця. Крім того, я перший заговорив про його українськість. І йдеться не обов’язково про походження (наприклад, мистецтвознавець Дмитро Горбачов вважає, що мати Малевича українка) – всесвітньо відомий художник був вихований на українській географії, українській культурі, українському краєвиді, українській гамі кольорів, а це, повірте, значно важливіше за етнічне походження чи релігію. Хоча не можна забувати про те, як реалізувався Малевич у Росії та на Заході, тобто він не на всі сто відсотків український художник.
    Наприкінці 1920-х років, пройшовши через супрематизм і повернувшись до Радянського Союзу, він пережив таку собі «реукраїнізацію». Приїздив до України, вписавсь у її тодішній мистецький контекст, дописував у «Нову Генерацію», став зі своєю чистотою та енергією кольорів ніби третьою стороною у взаєминах бойчукістів і спектра­лістів. До речі, критикував перших за їхні стилізаторські схильності, мовляв, одягають колгоспників у візантійський одяг і відтворюють ікони. Хоча й сам робив свої – у вигляді ликів селян на основі структур іконних прообразів. Гадаю, великою мірою з ікон походять його барви.

    У. Т.: Наскільки сприймають на Заході саме поняття українського авангарду?

    – Уявлення про український історичний авангард першої чверті ХХ століття як про самостійне явище, а не частину російського важко утверджується на Заході. До цього тільки починають звикати. Є люди, які борються за його визнання, приємно, що я тут не один, але все відбувається поступово. Серед російських мистецтвознавців узагалі майже ніхто не погоджується з таким підходом.

    У. Т.: Чим вирізнялась «українська школа» авангарду?

    – Авангард загалом – явище інтернаціональне. Але український мав деякі власні виразні риси. По-перше, особливі кольори. Чого тільки варта роль жовтого в тодішніх митців! Сонячного, насиченого… По-друге, простір, його відчуття. Певно, в історії України особливу роль відіграв степ: такий «степовий», дуже широкий простір вельми характерний для українського художнього авангарду. Звідси й дух свободи. Ну, і, звичайно, особлива веселість, гумор. Взяти, наприклад, картину «Хлопчик із ранцем» того-таки Малевича (зберігається в МоМА) – два квадрати: один більший, один менший. Чи його «Ратник»… При цьому Казимир Малевич умів бути й серйозним, трагічним. Його пізні роботи, скажімо, «Селянин поміж хрестом і мечем» чи знаменита селянка з чорним обличчям (котре можна зрозуміти як труну!), можуть бути трактовані як переосмислення трагедії 1930-х років. Надзвичайно універсальне й символічне переосмислення, рівне якому важко знайти в мистецтві тих років. Водночас треба пам’ятати, що це не єдине розуміння таких творів.

    У. Т.: Як гадаєте, чому авангардисти ХХ століття так часто симпатизували тоталітаризму?

    – Мені часто доводилося міркувати над цим. У колишній Російській імперії вони сподівалися, що настане нове життя, що старі виразки «буржуазної культури» щезнуть і що революція – це потоп, який знесе все зло світу, що вона молодість планети, можливість вільно творити… Та невдовзі вони стали жертвами революції, яку вітали. Отож для них поняття «тоталітаризм» не було усвідомленим, як для нас сьогодні. Іншою була ситуація на Заході, де люди часто мали естетське, а не реальне ставлення до політики.

    У будь-якому разі очевидно, що симпатії були не взаємними: тоталітаризми ХХ століття не дуже любили авангард, а при нагоді його знищували.

    У. Т.: Які взаємини історичного авангарду із сучасним мистецтвом? Це якась тяглість чи протистояння?

    – Історичний авангард протистояв, умовно кажучи, «передвижництву» тим, що прагнув повернутися до суті, основи, першообразів мистецтва. Він ніби казав: мистецтво – це не література, не опис, не загальнозрозуміла історія соціально-політичного звучання. За авангардною логікою, революційним мистецтвом є не зображення революціонерів, а перевернення свідомості глядача, геть несподіваний погляд на речі. А оскільки мистецтво розвивається циклічно й весь час утриматися в його абстрактній суті неможливо, то сьогодні ми перебуваємо у протилежній фазі: сучасний арт знову наближається до літератури, прагне бути розповідним, а заодно і зрозумілим, соціальним, іти до широкої публіки. Звідси й потяг до розлогих анотацій, тлумачень. Люди хочуть, щоб речі говорили, – і це вічна проблема. Отож нині маємо «нове передвижництво», хоч і зовсім в інших формах, але, гадаю, це минеться, буде якийсь новий етап. Варто пам’ятати й інше: аж ніяк не все з того, що сьогодні на вид­ноті, посяде помітне місце в майбутньому. Ось я перечитував рецензії Ґійома Аполлінера – і треба сказати, більшість із них присвячені абсолютно маловідомим нині, другорядним іменам і творам.

    У. Т.: На вашу думку, що потрібно для того, аби світ краще дізнався про досягнення українського авангарду ХХ століття?

    – Україна – її суспільство, держава – має докладати зусиль до популяризації спадщини свого авангарду ХХ століття. Він дуже маловідомий. Окрім визнаних першорядних постатей (Казимир Малевич, Олександра Екстер, Олександр Архипенко, Олександр Богомазов, брати Бурлюки, Михайло Ларіонов та кілька інших), на Заході мало про кого чули. А до того ж не відрізняють їх від російського мистецтва (коли була в Тулузі кілька років тому ретроспективна виставка Богомазова, у пресі з’являлися визначення на зразок «російський кубофутурист»). Потрібні виставки, до яких необхідно дуже активно привертати увагу, адже, приміром, у Парижі водночас відбувається неймовірна кількість мистецьких подій. Щось робиться, але цього поки що відверто замало. Про рівень обізнаності з Україною та її мистецтвом багато скаже такий факт: років 10 тому московський кореспондент однієї із французьких газет (а київських спецкорів як майже не було, так і немає, вся інформація йде через російську призму), пишучи про Україну, згадав такого собі «романіста Чевченка». Промоція України – це питання не лише до її друзів на Заході, а й до неї самої. Нещодавно я хотів зробити український спецвипуск одного поважного міжнародного наукового слов’янознавчого журналу, але дуже важко домовитися з українцями про статті до нього. Всі кажуть «так», але далі цього «так» справа йде рідко.

    У. Т.: Що подобається вам із сучасного українського арту?

    – У ньому я краще знаю творчість старшого покоління. Мені імпонує чисте мистецтво Тіберія Сільваші, «фігуративні абстракції» Анатолія Криволапа. Або Олександр Дубовик, хоч його у вас, здається, недостатньо цінують. Цікаві також поєднання епох і культур у Володимира Костирка.

    Біографічна нота:
    Жан-Клод Маркаде – один із найавторитетніших у світі дослідників авангардного мистецтва, доктор літературознавства, почесний керівник досліджень у французькому Національному центрі наукових досліджень (CNRS), голова товариства «Друзі Антуана Певзнера». Куратор виставок у Парижі, Берліні, Мадриді, Барселоні, Бордо, Санкт-Петербурзі та ін. Автор книжок «Малевич» (1990); «Кальдер» (2006); «Ейзенштейн. Секретні малюнки» (1998), «Анна Старицька» (2000); «Ніколя де Сталь. Малярство та малюнки» (2009). Український переклад монографії «Малевич» вийшов 2013 року

    12
    22
    Ви не оцінювали матеріал
    Реклама
    Останні публікаціїзгорнути
    • Із настанням літа мільйони британців подалися до пляжів, клубів та барів Іспанії, Греції, Кіпру й Туреччини. А відтак з’явились і перші повідомлення про цьогорічні інциденти: 18 молодиків зі Сполученого Королівства заарештовано через те, що людина дістала ножове поранення під час сутички у критському барі, п’яних молодих британців затримала місцева поліція за звинуваченням у хуліганстві; по всьому середземноморському узбережжю туристи з-за Ла-Маншу встигли «прославитися» пияцтвом, сексом у громадських місцях, нічними бійками та бешкетами.
      сьогодні, Майкл Бініон
    • Українці не задоволені владою, особливо діями Віктора Януковича, прагнуть до євроінтеграції, здатні зі зброєю захищати Україну та не готові до російської як другої державної. Тиждень.ua зібрав образ українця з соціологічних опитувань з початку цього року.
      сьогодні, Вікторія Матола
    • Компанії, що спеціалізуються на інтернет-безпеці нового покоління, заохочують підприємців до контратаки проти хакерів
      сьогодні, The Economist
    • Протягом останнього тижня в Єгипті загинуло близько 1,6 тис. людей. Однак це ще не громадянська війна, як називають події в країні деякі ЗМІ. У розпалі радше інформаційна, яка ще більше роз’єднує суспільство
      вчора, Наталя Гуменюк
    • Залежність економіки України від Митного союзу свідомо перебільшується в межах інформаційної кампанії зі зриву Угоди про асоціацію
      вчора, Олександр Крамар
    • «Невидимий світ» – це збірка короткометражних фільмів відомих режисерів про світ і речі в ньому, які з тієї чи тієї причини пройшли повз нашу увагу. 11 п’яти-семихвилинних фільмів пробують на прикладі одного мегаполіса, бразильського Сан-Паулу, показати те, що ми втратили, те, що, за влучною назвою стрічки Мануела де Олівейри, перейшло «з видимого в невидиме».
      вчора, Тиждень
    • Виставка, представлена в Музеї українського народного декоративного мистецтва у межах Міжнародного фестивалю емалі, – ретроспектива трьох попередніх десятиліть у світі міді, глазурі й високих температур.
      позавчора, Тиждень
    • Чергові бої за Київраду 19 серпня показали, як Партія регіонів відпрацьовує на столиці сценарій збереження влади в умовах відсутності підтримки серед виборців. Наразі її рівень у Києві не перевищує 10%. Не набагато більше прихильників, найімовірніше, матиме у 2015 році й Віктор Янукович.
      позавчора, Олесь Олексієнко, Мілан Лєліч
    • Після чотирирічних безуспішних намагань перезавантажити відносини з Москвою США мають розробити кардинально нову стратегію щодо неоімперіалістичної Росії
      позавчора, Януш Бугайські
    • Попри рекордні врожаї, українське сільське господарство неспроможне стати драйвером економіки. Навпаки, великі інвестиції олігархічного бізнесу в АПК здатні перетворитися на джерело численних соціально-економічних проблем
      позавчора, Любомир Шавалюк

    Зворотний зв’язок
    Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв’язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
    Надіслати відгук

  • le baiser sur la bouche ukrainien – affiche de Viktor Koretzky

    Père et fils ukrainiens avec une citation de Staline en ukrainien :

    « Notre armée est l’armée 

    de libération des travailleurs »

    6Koretskij_1939-4

  • Du baiser russe et ukrainien sur la bouche – crétins de media occidentaux!

    Les athlètes russes offensées par les commentaires de la presse occidentale

    Les athlètes russes offensées par les commentaires de la presse occidentale

    Les athlètes russes offensées par les commentaires de la presse occidentale

    © RIA Novosti. Ramil Sitdikov

    17:04 20/08/2013
    MOSCOU, 20 août – RIA Novosti

    Les coureuses russes Ksénia Ryjova et Ioulia Gouchtchina sont offensées par la réaction de la presse occidentale à la photo où elles s’embrassent pendant la cérémonie de remise de médailles aux Championnat du monde d’athlétisme à Moscou.

    Le baiser de Gouchtchina et de Ryjova sur le podium, au moment de la remise de médailles à l’équipe russe qui a remporté l’or dans le relais 4×400 mètres, a été activement discuté par les médias occidentaux. Beaucoup l’ont interprété comme un acte de protestation contre la loi sur la propagande de l’homosexualité auprès des mineurs, récemment adoptée par le parlement russe.

    « Une vingtaine de journalistes m’a appelé hier et, au lieu de nous féliciter d’avoir remporté l’or, ils ont décidé de nous offenser avec Ioulia et toute la fédération, a déclaré Ryjova lors d’une conférence de presse. Premièrement, Ioulia et moi sommes mariées et il ne peut y avoir aucune relation entre nous. Nous nous entraînons dans le même équipe depuis huit ans, nous sommes de vraies amies. »

    « Cela fait huit ans que nous n’avions pas remporté l’or aux championnats du monde. 
    Imaginez-vous ce qu’on ressentait. Et si nos lèvres se sont effleurées pendant la cérémonie et que quelqu’un a commencé à fantasmer à ce sujet, je le regrette profondément », a ajouté Ryjova. Gouchtchina a soutenu sa collègue.

    « C’est une fantaisie malsaine du photographe qui nous a pris, a déclaré Gouchtchina. Je ne comprends pas cette attitude dirigée vers notre équipe. Cela nous a beaucoup offensées. »

     

  • La philosophie du boudoir au « Monde »

    L’avez-vous bien foutue, Monseigneur?

    Quelle délicieuse façon a Piotr Smolnar  pour traduire  les insultes des Femen à Poutine, qui n’en a eu cure : » va te faire foutre! », c’est délicieusement sadien, voire flaubertien – mais aujourd’hui on traduirait : « va te faire enculer », ce  qui est d’un vulgaire, d’un vulgaire… un vulgaire qui n’est pas dans le style comme il faut du « Monde »…Au « Monde » on n’encule pas, on fout!

    « Le Monde » ne sait pas si Snowden est un traître ou un courageux dénonciateur de l’hypocrisie des pouvoirs qui font la morale aux autres. Le papier  omet de dire que Valls avait, de toutes façons, déclaré qu’il était contre  l’attribution de l’asile politique à Snowden. Ce n’est pas cela qui est scandaleux, ce qui est scandaleux, une honte, c’est le fait d’avoir interdit le survol de la France à l’avion du Bolivien Evo Morales au prétexte qu’il aurait contenu comme passager Snowden. Cela n’indigne pas du tout « Le Monde », alors que c’est une honte pour la France, surtout pour un gouvernement de gauche qui a fait montre là de lâcheté. La gauche sous Hollande est forte avec les faibles : la Bolivie – qu’est-ce que cela représente, à côté de l’Amérique ; même lâcheté de Valls qui, à l’avance, refuse tout asile à Snowden, mais l’accorde à la créatrice des Femen qui a dans son pays, l’Ukraine, scié une croix orthodoxe à Kiev, ce qui est, visiblement, pour la France, et pour « Le Monde » un acte de courage politique qui doit servir à tous de modèle à l’avenir… Valls est fort avec l’Ukraine et lâche  devant l’Amérique.

    « Le Monde » justifie l’attribution de l’asile politique à l’inspiratrice ukrainienne des Femen. On est tout de même étonné. Avoir fait la « performance » du sciage d’une croix en bois, à grand renfort de caméras,  est considéré non comme un acte de vandalisme et d’insulte aux croyants, mais comme un acte valeureux qui mérite d’échapper à la justice de son pays. Toinette Smolar ne retient d’ailleurs comme hauts faits de la Femen en question que cette agression et, bien entendu, l’action, d’ailleurs ratée, contre Poutine à Hanovre. Il omet de mentionner la bacchanale ridicule des adeptes Femen autour des nouvelles cloches  dans la cathédrale Notre-Dame de Paris, mais une croix orthodoxe sciée et Poutine envoyé chez les Grecs, ça lui suffit, et cela suffit au « Monde » pour montrer le bien-fondé de l’asile politique accordé à la chef des Femen. Les Femen visiblement plaisent beaucoup aux dames du »Monde », plus qu’Ingrid Bettencourt, « dévote » et « détestée » qui est ridiculisée de façon indigne dans un autre article du journal. La tolérance, la tolérance…

     

  • Interview dans le quotidien kiévien « Den’ » (fin mai 2013)

    Жан-Клод Маркаде — про культурно-історичну анексію України

    Відомий мистецтвознавець, директор Національного центру наукових відкриттів Франції, представив у Києві авторський альбом «Малевич»
    6 червня, 2013 – 15:09
    К. МАЛЕВИЧ «ЗБИРАННЯ ЖИТА» / ФОТО З САЙТА20CENTURY-ART.RU

    Месьє Маркаде має досить щільний графік — його запрошують курувати виставки авангарду по всій Європі, крім того, викладає російську філософію, літературу та мистецтво, працює над створенням альбомів та читає лекції про український авангард. Те, що про митців першої половини ХХ століття, зокрема Малевича та Філонова, заговорили у сучасних європейських мистецьких колах — заслуга Жана-Клода Маркаде. Про митців-авангардистів може натхненно говорити годинами. Він відвідує українські музеї — у пошуках нових шедеврів, добре розмовляє російською та часто приїжджає до України. Нещодавно, під час «Французької весни», Маркаде у Національному художньому музеї прочитав лекцію про українських авангардистів — від Бойчука до Таталіна, на «Книжковому Арсеналі» презентував книжку «Малевич», а в останній день весни — виступав у Донецьку.

    ***

    — Ви відкрили світові явище українського авангардизму, зокрема Малевича, і багато років методично досліджували творчу спадщину митця. Скажіть, чим він вас зацікавив?

    — Мені стало очевидно, що Малевич — один із найважливіших митців усіх часів не лише України та Росії, а й усього світу. Це унікальне явище, коли після віків академізму постала міфологічна форма «Чорного квадрата» (така назва була на виставці «Нуль-десять» у Петрограді). Не стільки картина, а радше форма. А от уже концептуальна енергія, яка виникла з цієї форми, звела мистецтво до нуля. Все почалося знову. Мистецтво стало швидким і, за висловом Чернишевського, підручником життя.

    Досі побутує переконання серед обивателів, що у Малевича обмаль живопису — мовляв, мій син теж може таке намалювати. Це вже питання виховання. Сьогодні мистецтво повернулося до того, проти чого Малевич і все ліве мистецтво повстали свого часу. Авангард — пізніша назва. Опісля революції «ліві» та «праві» стали політичними дефініціями, а до того вони означали новаторів та ар’єгардів.

    Якось на міжнародному з’їзді один із мистецтвознавців сказав, що у Моне, приміром, більше матеріалу, аніж у Малевича. Я йому тоді заперечив: у китайців штрих на білому папері — це цілий світ. Малевич не просто робив такі речі в час кубофутуризму та примітивізму — він показав, що є майстром складних рішень із простором. А під час реукраїнізації Малевича, як казав Дмитро Горбачов, він знову довів свою силу художника.

    — З огляду на це, не можна не помітити, що українське мистецтво часто зараховують до «великоруського». Чому, на вашу думку, так відбувається?

    — Це вже питання до росіян. Так склалось історично, що імперія до Радянського Союзу була царською. І тоді в історії мистецтва були розділи про українське бароко та його вплив на московське. Про це ще писали за радянських часів. А тепер це вже зникло — відбувся регрес. Це політична проблема, звісно, і в імперії не було української держави ніколи, тобто були зародки, наприклад Галичина в середні віки…

    — Ні, я готова з вами посперечатися…

    — Розумієте, Україна для західних людей постає в якомусь ніби великоруському мареві. Траплялися поодинокі феномени, але не було насправді того, що є зараз, слава Богу. Січ — це предтеча держави. Звісно, не такої, як за часів Данила чи Ярослава. Але держава зі своїми внутрішніми проблемами, котра відігравала би суттєву роль на міжнародній арені, для України це нове. Для Росії — ні. Ще з часів Петра I, а згодом німкені Катерини Україна була «на окраине». Незважаючи на визнання країни, скажімо, після опису Гійомом Левассером де Бопланом своєї подорожі. Або ж, наприклад, Богдан Хмельницький думав, що його обманули московіти, він вважав можливим союз проти Польщі та проти мусульман, але насправді московіти не ставилися з повагою до його вчинків, і тому сталася катастрофа…

    Досі складно. Треба боротися. Звісно, росіяни досі не здають позицій. Для них все — російське. Я бачив скандальну, як для мене, виставку в Луврі — «Святая Русь». Хоч тема — саме Русь, але французи з огляду на переклад сприймають її як «Святая Россия». Виставка була чудова і мала великий успіх — тим гірше, бо там були хороші канали та речі, котрі рідко експонують. Але це був Рік Росії у Франції. І хоч вживали слово «Русь», а не «Россия», означення — «русский».

    — Наша газета щороку видає книжку. Вони вже виокремилися в цілу «Бібліотеку «Дня». І от одна з них називається «Сила м’якого знака». Автори-історики обґрунтовано пояснюють привласнення українського минулого, яке, між іншим, триває і зараз… Скажіть, чи є «білі плями» у спадщині Малевича у сприйнятті масової свідомості? Наприклад, Івонна Малевич, внучата племінниця художника, 2010 року на врученні премії його імені в Києві сказала, що Казимир Малевич на Голодомор відреагував не лише серією картин, а ще й писав громадянську лірику. Відомо щось про це?

    — Зізнаюсь, не знав про цю премію та про лірику теж. В архівах є багато чого не опублікованого. Але, безумовно, в його роботах була реакція на українську трагедію. Він її бачив. От чорне обличчя селянки на картині — це труна. Українська трагедія втілилася в такий образ — трагедію людства. От у чому й відмінність Малевича від усіх — він кричить через своє безмовне мистецтво.

    — Скажіть, а як сьогодні у Франції відчувають українське мистецтво?

    — Я вас розчарую: ніяк, на жаль… Є звичайно, невеликий гурт людей, котрі цікавляться. Але загалом ту ж виставку в Луврі журналісти висвітлили як «Святую Россию». Хоч виставка була історична, а не художня — там представлені всі етапи Київської Русі аж до часів Петра I. Тобто йшлося до того, аби представити становлення Росії. І було так подано, що все, що було найкращого на цій виставці — усе російське. Я тоді ж написав конкретну статтю з цього приводу. Але взяти, до прикладу, реакцію на виставку Пінзеля в Парижі — був незначний резонанс. Експозиція була зроблена не з розмахом, а ніби після «Святой России». Українці були в захваті, зокрема міністр культури. Я дуже люблю українське мистецтво, а тому вважаю, що виставка була не на рівні: експонати були в просторі, в якому вони не «дихали». Було б ліпше в Луврі, але в капелі і з доступом через лабіринт чи через сходи. Виставки — це важливі події, але вони минають. І добре, що після цієї залишився каталог. Поки що, на жаль, українське мистецтво не визнано окремо. І хоч я написав окремий том про російський авангард, я виокремлюю в ньому окрему українську школу.

    — Які вона має визначальні риси?

    — Це цілісний комплекс. Якщо коротко, то, по-перше, колір. Сонячне освітлення. І це — разюча відмінність тих, хто жив в Україні. Вона проявляється в гамі кольорів у природі, в одязі людей. Наприклад, Соня Делоне, котра виїхала з України, коли їй було сім років, дуже тепло згадує свою Батьківщину, зважаючи на те, що в ті часи вигідніше було називатись росіянкою. Ті барви пшениці, соняшників, кавунів, помідорів, котрі вона запам’ятала в дитинстві, втілились в її творчості, і так вона вплинула на свого чоловіка. Або ж Ларіонов, котрий жив у Бессарабії, його мама — українка. І його жовтий колір — сонячний, веселий. А в його подруги життя (вони одружились наприкінці життя, хоч усі їх і так вважали чоловіком та дружиною), Наталії Гончарової, зовсім інший колір — червонувато-жовтий, радше іконописний, але не від природи — вона росіянка. І ще дивовижний колір в Архипенка.

    А по-друге — простір. Цей елемент образотворчого мистецтва має особливу вагу. Відчуття простору — відчуття свободи. Те, що історичними пращурами українців були козаки, «вільні люди», котрі не знали татарського ярма, як північні люди. У росіян простір лісний. А коли порівняти супрематизм Казимира Малевича та Любові Попової, то його форми ширяють у безмежному просторі, а її — прикріплені.

    А ще особливість української школи — бароко. Цей елемент відіграв свою роль і в авангарді. Наприклад, барокові тенденції помітні в Олександри Екстер, Баранова — Россіне, навіть у Богомазова це добре видно.

    І насамкінець — гумор. Ларіонов написав «Кацапську Венеру». У нього є серія таких Венер, приміром, легкої поведінки. Уже сама назва містить заряд гумору, хоч він і не етнічний українець, але українська частина в його творчості, як і в Татліна, надзвичайно важлива. Та й потім навіть у Малевича є гумор: експоноване в Нью-Йорку геніальне біле тло та червоний і чорний квадрати — це має назву «Живописний реалізм хлопчика із ранцем». Чудова річ, квінтесенція іконописної гами! Але він дав таку назву. А я бачу в цьому серйозний український гумор. «Живописний реалізм селянки в двох вимірах» і «Живописний реалізм хлопчика з ранцем» — це енергія барв і взагалі цілий слов’янський материк.

    Неля ВАВЕРЧАК, «День»

  • L’air de la calomnie (encore) et la diversion « Glücksmann »

    A la suite du papier confus et invertébré de l’ Afterphilosoph

    Glücksman sur l’affaire d’espionnage dévoilée par Edward

    Snowden, dans « Le Monde », papier qui tend, en fait, à montrer que

    tout çà c’est la faute à l’ignoble Poutine, je me suis souvenu avoir

    déjà écrit au sujet du pseudo-philosophe l’an passé et avoir déjà

    analysé ses interventions comme des moyens de diversion…

    18 mars 2012

        9) L’air de la calomnie

    • Voilà que c’est reparti : après le bref intermezzo de Mme Kaufmann, le naturel du « Monde », activiste antipoutine-antirusse par excellence, est revenu au galop et l’on a droit presque chaque jour à des comptes-rendus cinglants sur la « Russie de Poutine », Poutine n’étant véritablement qu’un prétexte, alors qu’il s’agit de la Russie tout court. La nouvelle méthode est à présent d’accumuler pêle-mêle des faits dans tous les domaines : des bureaux pour les élections à la littérature, une foule  de noms, de titres, de références  sont lancés, sans le moindre souci de cohérence, à la figure du lecteur qui, même s’il a quelque compétence dans le domaine russe (c’est mon cas), ne peut trouver dans cet embrouillamini que ce qui est le but de ce nouveau procédé de journalisme hyperinformé, à savoir que tout va de travers en Russie. Au fond peu importe l’information donnée, peut importe si elle a été vérifiée, peu importe qu’elle amalgame des faits contradictoires, ce qui compte, c’est l’impression générale que la Russie est un pays où règnent l’arbitraire et l’absence de liberté. Le nouveau type de journaliste activiste prend en cela le masque de Don Basilio, la rumeur, propagée par l’opposition disparate hors-système, devient vérité et continue à s’insinuer dans l’opinion. Le site de caractère nettement oppositionnel « gazeta.ru », au moins dans sa version russe, fait une recension systématique de tous les faits négatifs de la vie socio-politique russe, mais elle le fait, à la différence de Jégo, de façon honnête, c’est-à-dire qu’elle donne toujours les faits dans leur contexte, ce qui permet de mettre en perspective ces faits. Jégo, elle, empile les informations négatives

     

    • 10) De la diversion

    •  

    • Glücksmann est à nouveau appelé à la rescousse pour attiser, cette fois

    • auprès des dirigeants français, la haine, sinon l’hostilité antipoutine-

    • antirusse. La Chine est associée par tactique, mollement : l’occupation

    • dictatoriale et la sinisation du Tibet, le sort des ouïgours – les

    • yogourths de l’autre sarkozyste Kouchner…, celui des paysans etc.,

    • sont passés à la trappe, car ce qui compte pour cet « Afterphilosoph »,

    • comme disait Nietzsche à son époque, «Afterphilosoph », si on le

    • compare avec des Lévinas, des Deleuze ou des Derrida, ce qui compte

    • c’est sa fixation pathologique sur Poutine. Il faudrait corriger presque

    • chaque phrase de l’Afterphilosoph dans un discours accumulateur 

    • délirant, qui est typique de la perte de toute réflexion sensée. Je me

    • suis demandé pourquoi cette persistance dans la haine, et un détail de

    • son dernier papier dans « Le  Monde » m’a fait sursauter et

    • comprendre une des motivations inavouées de cet idéefixisme

    • paranoïaque : c’est le mot de colonisation, imputée à la « Russie de

    • Poutine », et j’ai compris que l’Afterphilosoph faisait diversion. Il

    • préférait tourner tous les regards vers l’infâme poutinisme, pour ne pas

    • s’indigner de son modèle américain  et de la politique meurtrière de

    • l’ère Bush dont l’admirable Obama n’arrive pas à sortir, pour ne pas

    • s’indigner non plus de la colonisation intolérable, celle-là réelle, de 

    • l’Israël de Netianahu et de Lieberman, au vu et au su de tout le monde,

    • au mépris des lois internationales. L’indignation de Glücksmann est

    • sélective !

    • (à suivre…)

    • jean-claude marcadé

    •  

    17 octobre 2011

    • Il est parfaitement légitime, selon moi également, de venir au secours de l’ancienne première ministre ukrainienne, Mme Tymochenko. Faut-il pour autant dévoiler à cette occasion les orientations antirusses du « Monde »? L’Ukraine, comme la Géorgie, n’intéressent les Européens et les Américains que lorsqu’ils sont antirusses. Le papier de M. Smolar,  consacré au fils Glücksmann, dont les seuls titres sont d’être fils de, époux de, conseiller de et d’avoir une belle gueule (décidément « Le Monde » est sensible au physique des personnes – c’est « Gala »…!). Evidemment, toujours rien sur l’opposition à l’actuel cyclothymique chef d’Etat. Pour en revenir à l’Ukraine, le peu de cas que vous faites de ce grand pays qui n’a jamais connu jusqu’ici que des embryons d’Etat, est manifeste. Je ne citerai que deux faits : la translittération des noms ukrainiens est russe; il serait bon, pour soutenir l’Ukraine contre les prétentions de la Russie, de manifester son identité précisément au niveau de sa langue, souvent méprisée par l’élite grand-russe. « Le Monde » a fait l’éloge de l’exposition « Sainte Russie » au Louvre qui était l’histoire non de la Russie, mais de la Rouss depuis ses origines à Kiev juqu’à Pierre Ier, à partir duquel apparaît le nom actuel de Russie; cette histoire était illustrée par de magnifiques documents et icônes. L’Ukraine n’existait pas (comme non plus la Biélorussie), ni dans l’exposition, ni dans le catalogue où même le mot « ukrainien » était banni…Il y a du travail à faire dans l’équipe du « Monde » pour approfondir l’histoire multiséculaire de l’Ukraine et de son statut particulier par rapport à la Russie.

    • jean-claude marcadé

     

     

    14 avril 2012

    Après la prosopopée du Monologue…de Vladimir, voici une nouvelle facette de Nougayrède journaliste-écrivaine, mais n’est pas Agrippa d’Aubigné qui veut…Je ne parlerai pas ici du sinistre Bachar El-Assad que l’on a mis du temps à comprendre, alors qu’il était bien le successeur de son déjà sinistre père. Mais pour Nougayrède écrivaine, ce n’est pas El Assad qui l’intéresse, c’est Poutine sur lequel, ainsi que son confident Glücksmann, elle fait une fixation maniaque, au point de compulsivement accumuler  et répéter ad nauseam toutes les horreurs commises par ce nouveau fléau de Dieu qui ne se contente pas de semer le malheur dans son pays, mais l’exporte. Après le « Prix McCain » pour son Monologue, Nougayrède se voit attribuer le « Prix Mitt Romney » pour son exercice littéraire « Vladimir et Bachar ».  Elle pénètre dans l’âme de Poutine, elle sait, par exemple, qu’il n’en revenait pas d’avoir été appelé par Eltsine pour le remplacer (sic!). Quelle intuition! Quelle plongée dans le tréfonds des êtres! Ainsi, Poutine a fait naître un nouveau type de journaliste, le journaliste-activiste qui ne vérifie pas les sources, mais répète les rumeurs répandues soit par les services secrets anglo-saxons, soit par les activistes russes, soit par les blogs d’internet (Jégo est également championne en ce domaine – voir son information sur la contestation autour de la mairie d’Astrakhan, ou bien son intérêt soudain pour le parti « Juste Russie »  dont elle n’a jamais parlé, car il  n’était compté pour rien, comme les autres partis enregistrés de l’opposition, prétendument  alliés objectifs de Poutine…). Nougayrède n’a que faire de la vérité des choses, elle ne s’intéresse qu’à ce qui peut noircir l’image de Poutine et, partant, de la Russie. Car, la nouvelle production de Nougayrède le montre, Poutine n’est qu’un prétexte pour, en fait, montrer une Russie sans foi ni loi, à qui on ne peut pas faire confiance et, surtout, qui ne peut prétendre à être une grande puissance. Bien entendu, pour Nougayrède il n’y a pas de terrorisme en Russie, il n’y a de terrorisme que celui dirigé contre les bons Européens et alliés. Bien entendu, le terrorisme contre la Russie est provoqué par Poutine et sa politique. C’est ainsi que l’horrible tragédie de Beslan avec la mort de centaines d’enfants a aussitôt été désamorcée en disant que c’était la faute de la politique de Poutine et de la façon dont avait été réglée la prise d’otage.
    Que la Russie ait des intérêts au Moyen-Orient, en Syrie, en quoi cela est-il mal en soi? Les Etats-Unis qui ont causé le désastre de l’Irak et de l’Afghanistan, la France et la Grande-Bretagne, celui de la Libye, sont des philanthropes qui ne pensent pas à leurs intérêts? En tout cas, la Russie et la Chine ont eu raison dans le cas de la Syrie de ne pas choisir de camp dans la guerre civile, mais de demander, dès le début, une médiation diplomatique entre les parties. La France de Sarkozy-Juppé, elle, s’est empressée de façon irresponsable de soutenir, pas seulement moralement, des insurgés disparates, de susciter un Conseil anti-ElAssad qui ne représente pas du tout l’ensemble des opposants,  leur a fait miroiter le départ d’El Assad comme solution,  a favorisé leur armement, et par là-même n’a fait qu’accentuer la terrible répression. Et pour justifier notre politique irresponsable, on a diffusé à profusion des images d’horreurs commises par l’armée de Bachar El-Assad, sans qu’on puisse vérifier l’authenticité de ces images. Après Timisaora (c’est loin- c’est vrai!), les media devraient  ne pas se faire les transmetteurs de montages éventuels.
    jean-claude marcadé

  • Sur le faux droit moral attribué, du fait de manoeuvres frauduleuses, sur l’oeuvre d’Alexandra Exter

     

    The Cours d’Appel de Paris / Appeal Court in Paris ruled on 25 June 2013 (Order 12/21691) that the Alexandra Exter Association and its President, Andréi Nakov, would not hold the moral rights to Alexandra Exter. The order was made in favour of the plaintiff, Igor Toporovsky, of Brussels, who had loaned several of his canvases to the exhibition, ALEXANDRA EXTER, held in the Chateau Musée in the city of Tours, January-March 2009. The order states that Mr Nakov had originally obtained the moral right over the art of Alexandra Exter “in a fraudulent manner” and that as a result the court ordered that the Alexandra Exter Association and its President, Mr Nakov, to each pay 5,000 euros to Mr Toporovsky as well as all court costs. In addition, a decision of the court in Tours on 10 June 2013 officially recognised the authenticity of Mr Toporovsky’s paintings, together with their provenances, and ordered their restitution to the collector.