Edouard Chanot
Michel Onfray, intellectuel athée n°1, a mené une charge virulente contre la civilisation judéo-chrétienne. Jean-Marie Salamito lui répond.
Catégorie : Personnel
-
Jean-Marie Salamito sur Onfray pseudo-historien du judéo-christianisme
Quand un pays est à la fois celui de la laïcité et la fille aînée de l’Eglise, il n’est guère surprenant de voir y apparaître régulièrement des querelles, des querelles entre raison et foi, des querelles entre le trône et l’autel, des querelles théologico-politiques. On pourra évidemment le regretter mais on pourrait aussi s’en réjouir quand on perçoit la profondeur de ces polémiques.
Jésus a-t-il vraiment existe ?
-
Остап Вишня , « Чухраїнці »
В надежде, что чувство юмора всё существует в любимой Украине…
Остап Вишня
« Чухраїнці »
ПЕРЕДМОВА« Чухраїнці », як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні « Чукрен ».
Країна « Чукрен » була по той бік Атлантиди.
Назва — « чухраїнці » (і про це ми знаємо) — постала від того, що нарід той завжди чухався…
В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.
РОЗДІЛ І
Країна « Чукрен », як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопках гробниці чухраїнського царя Передери-матнюріохора, розлягалася на чималім просторіні від біблійської річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це — на заході…
Південь країни « Чукрен » обмивало море з водою синього кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма — бог одділив океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном — надулося, посиніло, та так синім на ввесь свій вік і залишилося.
В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці прибрали назв: Наддмитрянців і Наддсітрянців. Наддмитрянці — це ті, що жили над річкою Дмитром, а Наддсітрянці — над Дсітром.
Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів,— хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть…
Як запитають було їх:
— Якої ви, лорди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
— Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.
« Чукрен » була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки…
А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.
— Хороша,— казали вони,— рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте.
А потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках… Так ніби він — ти, а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.
РОЗДІЛ II
Мали чухраїнці цілих аж п’ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:
— Це — чухраїнець.
І ніколи не помилиться…
Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса — все це так і випирає оті п’ять голівних рис його симпатичної вдачі.
Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:
1. Якби ж знаття?
2. Забув.
3. Спізнивсь.
4. Якось то воно буде!
5. Я так і знав.
Розглянемо поодинці всі ці п’ять характерних для чухраїнця рис.
Нагадаємо тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.
Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.
Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.
Дивіться також
• Остап Вишня — Драстуйте
• Остап Вишня — Федько Зошит
• Остап Вишня — Рейхсдрап, або Гудеріанізація німецької армії
• Ще 103 твори →
• Біографія Остапа ВишніКнижка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний дослід того струпа виявив, що то — крейда. Як догадуються вчені, сметану ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.
Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім повна.
Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.
Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу зрозуміліше.
Якби ж знаття
Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця — не риса.
Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:
— Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!..
Геп!
— Не треба…
Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: « Не треба ».
І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:
— Якби ж знаття, де впадеш,— соломки б підіслав.
Або:
— Якби знаття, що в кума пиття…
І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.
От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:
— Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.
Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів) та як зчепились полемізувати… Полемізували-полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть:
— Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.
Сильно тоді в них культура затрималася… Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…
Вирішили якось вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили; обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.
Тоді почухались.
— Якби ж знаття…
І почали знову.
І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:
— Якби ж знаття…
Якось-то воно буде. Я так і знав.
З цією головною рисою тісно з’єднані четверта й п’ята риси в чухраїнців, а саме: « якось-то воно буде » та « я так і знав ».
Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може, трохи прозорливіший зауважив:
— А чи так ви робите?
Чухраїнець обов’язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
— Таї Якось-то вже буде!
І починає робити…
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
— Я так і знав!
— Що ви знали?
— Та що отак буде!
— Так навіщо ж ви робили?
— Якби ж знаття…
— Так ви ж кажете, що знали?
— Так я думав, що якось-то воно буде!
Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:
— Дивне якесь perpetuum mobile.
Забув. Спізнивсь.
Друга риса — « забув » і третя — « спізнивсь » характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують…
— Чому ви цього не зробили?
— І-і-і-ти! Забув! Дивись?!
Або:
— Чого ж ви не прийшли?
— Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той… облишив. Якось-то, сам собі подумав, воно буде.
Істинно дивний народ.
РОЗДІЛ III
Країну « Чукрен » залила стихія разом із Атлантидою. Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:
Ой, поля, ви, поля,
Мати рідна земля,
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс.
А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:
— І все по-дурному!
ПІСЛЯМОВА
Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло:
— Нічого. Якось-то воно буде. Тьху!
-
С Днём Святого Духа!
С Днём Святого Духа!
+
+
Mamévitch, « Suprématisme de l’esprit », vers 1920 -
Со святой Троицей!
Со святой Троицей!
VIème siècle 
Basilique Saint Marc à Venise, XIIe siècle 
Théophane le Grec, XIVe siècle 
Novgorod, XIV-XVe s. 
Saint André Roubliov, XIV-XVe siècle 
Vroubel, XIXe s. 
Moine Grégoire Krug, peinture murale de la Pentecôte au Skite du Saint-Esprit au Mesnil Saint-Denis (photo de la fin des années 1960) -
Goethe « En contemplant le crâne de Schiller »
Bei Betrachtung von Schillers Schädel
Im ernsten Beinhaus wars, wo ich beschaute,
Wie Schädel Schädeln angeordnet paßten;
Die alte Zeit gedacht ich, die ergraute.
Sie stehn in Reih geklemmt, die sonst sich haßten,
Und derbe Knochen, die sich tödlich schlugen,
Sie liegen kreuzweis, zahm allhier zu rasten.
Entrenkte Schulterblätter! was sie trugen,
Fragt niemand mehr, und zierlich tätge Glieder,
Die Hand, der Fuß, zerstreut aus Lebensfugen.
Ihr Müden also lagt vergebens nieder,
Nicht Ruh im Grabe ließ man euch, vertrieben
Seid ihr herauf zum lichten Tage wieder,
Und niemand kann die dürre Schale lieben,
Welch herrlich edlen Kern sie auch bewahrte,
Doch mir Adepten war die Schrift geschrieben,
Die heilgen Sinn nicht jedem offenbarte,
Als ich inmitten solcher starren Menge
Unschätzbar herrlich ein Gebild gewahrte,
Daß in des Raumes Moderkält und Enge
Ich frei und wärmefühlend mich erquickte,
Als ob ein Lebensquell dem Tod entspränge,
Wie mich geheimnisvoll die Form entzückte!
Die gottgedachte Spur, die sich erhalten!
Ein Blick, der mich an jenes Meer entrückte,
Das flutend strömt gesteigerte Gestalten.
Geheim Gefäß! Orakelsprüche spendend,
Wie bin ich wert, dich in der Hand zu halten?
Dich höchsten Schatz aus Moder fromm entwendend
Und in die freie Luft, zu freiem Sinnen,
Zum Sonnenlicht andächtig hin mich wendend.
Was kann der Mensch im Leben mehr gewinnen,
Als daß sich Gott-Natur ihm offenbare?
Wie sie das Feste läßt zu Geist verrinnen,
Wie sie das Geisterzeugte fest bewahre.
Traduction de Jean-Claude Marcadé :
EN CONTEMPLANT LE CRÂNE DE SCHILLER
Dans un grave ossuaire un jour je contemplais
Les crânes à leur place côte à côte alignés;
J’évoquais l’ancien temps, ce temps grisonnant.
Et leurs os vigoureux qui se sont battus à mort
Les voilà qui gisent se croisant dans un repos apaisé.
Omoplates démises! Ce qu’elles supportaient
N’intéresse plus personne, non plus que vos membres gracieux,
Votre main, votre pied, dispersés, déboîtés de la vie,
En vain ainsi gisent vos fatigues de la vie dans la tombe,
On ne vous a pas laissé en paix là et vous voilà
Chassés vers la lumière du jour à nouveau,
Et personne ne peut aimer cette écorce desséchée,
Quel que soit le noble noyau qu’elle gardait dans la gloire,
Mais à moi, son adepte, une écriture a été écrite
Qui a révélé un sens sacré réservé aux initiés,
Lorsqu’au milieu de cette foule inerte
J’eus aperçu ta figure glorieuse, inestimable,
Que dans le froid moisi de cet étroit espace,
Je me rafraîchissais librement me sentant réchauffé,
Comme si une source de vie échappait à la mort,
Oh! combien mystérieusement cette forme me jetait dans le ravissement!
La trace de la pensée divine s’était conservée!
Un regard qui m’a transporté vers cette mer,
Dont le flot fait jaillir et rebondir les images.
Vase secret qui prodiguait ses oracles!
Suis-je digne de te tenir dans mes mains?
En te dérobant avec piété à la moisissure, toi trésor sublime,
Et dans l’air libre, vers de libres méditations,
Vers la lumière du soleil je me tourne avec recueillement.
Que peut l’homme gagner de plus dans la vie
Que ce que la Nature Divine lui révèle?
Elle qui permet au solide de s’écouler,
Elle qui garde solidement ce qu’a engendré l’esprit.
<
-
Emmanuel Macron sur le journalisme
Même si cela a été dit pour une cause douteuse, la phrase d’Emmanuel Macron devrait être une maxime pour tous, car on voit des journaux « de référence », bobo-gauche caviar genre Le Monde de Lévy et Bergé (entre autres!), devenir des tribunaux, en particulier dans le domaine international, en mêlant sans scrupule faits avérés et faits répandus par des rumeurs et non vérifiés, pour se faire, autant juges, que procureurs et donner des leçons…:
« Les choses ne vont pas forcément bien quand la presse devient juge »; […] « dans une société démocratique chacun doit être à sa place » [Emmanuel Macron]
-
С праздником Вознесения Господня!
С праздником Вознесения Господня!
-
La furia pianistica de Nikolaï Louganski (Lugansky)
Hier, au Théâtre des Champs Élysées, il y a eu un concert mémorable du pianiste russe Nikolaï Louganski (Lugansky) avec un programme Chopin, mais surtout la découverte d’un ensemble peu connu, les Saisons de Tchaïkovski, 12 pièces pour piano qui mêlent l’élégie, la chanson et la danse populaires et la fureur de la passion. C’est précisément cette fureur qui m’a interpellé dans le jeu de Nikolaï Louganski qui s’empare du piano de tout son corps, égrenant, avec ses doigts de fer et souples, la violence inouïe des entrechoquements des notes. Il y avait quelque chose de la virtuosité d’Arthur Rubinstein, mais ce n’était pas cela. Quand j’ai lu qu’il avait travaillé avec Tatiana Nikolaïéva, j’ai compris que c’était de là que lui venait cette fougue presque « à la hussarde ». Je me souviens d’un concert mémorable de Tatiana Nikolaïéva au Festival de la Musique de Montpellier, je crois à la fin des années 1980. Cette grande dame du piano, qui ressemblait à une baba russe type (genre la femme de Khrouchtchev), empoignait le piano avec une rare énergie et rudesse, sans la moindre afféterie, semblant vouloir faire sortir de son instrument le maximum de MUSIQUE. Un critique musical l’avait nommée « la kolkhozienne du piano », ce qui était d’un humour relatif, mais qui traduisait bien cette impression de force élémentaire. Cela ne l’empêchait pas, quand le texte l’exigeait, d’avoir un toucher d’une grande délicatesse. Comme Nikolaï Louganski.
Puisque je me remémore le Festival de Musique de Montpellier, que nous avons suivi, Valentine et moi, toutes les premières années de sa création, je ne peux pas ne pas mentionner le souvenir émouvant d’avoir vu Place de la Comédie se promener à l’occasion d’un de leurs concerts le grand pianiste Sviatoslav Richter ou encore le jeune alors altiste Iouri Bachmet, toujours très actif en Russie aujourd’hui…