Валентин  СОКОЛОВСЬКИЙ, Дмитро  ГОРБАЧОВ

МИСТЕЦТВО  СВІТУ.  ВНЕСОК  УКРАЇНИ

Київ, Бихун, 2022

Монументальне видання Валентина Соколовського та Дмитра Горбачова, присвячене панорамі мистецтва, яке створювалося на теренах України з третього тисячоліття до нової ери й до сьогодення, є вражаючим як за новизною викладу історії мистецтва в Україні, так і виключною якістю репродукцій.

Для початку зазначимо, що воно є не черговою з ряду звичних монографій на цю тему, які подають факти за хронологією на підставі науково-аналітичних елементів. Автори, без сумніву, зробили  роботу есеїстів, яка розуміється як особистий творчий підхід до предмета, який вивчається.

Цей альбом на 687 сторінках є своєрідною транспозицією з використанням кінематографічної техніки – візуальний і вербальний артоб’єкт пропонує погляд, нерідко суб’єктивний і не обов’язково загальноприйнятий, але який відтворює художнє бачення, яке воліють продемонструвати Соколовський і Горбачов: саме унікальність артистичного мислення, породженого українською землею, і його тотальну оригінальність в концепті  світового мистецтва.

Таке кінематографічне розгортання, вербальне й іконографічне, могло б також слугувати сценарієм для фільму, який презентував би блиск і велич цього мистецтва, що вирізняє його серед мистецтва інших країн.

Звідси вибір шедеврів, які ілюструють цю самобутність. Книга розпочинається картиною «Правка пил» Олександра Богомазова (1927), яка свідчить про силу українського спектралізму 1920-х років, а закінчується твором Віктора Сидоренка із серії «Свідки» (2014), яка своєю образністю, що «тане» буквально на очах, символізує ситуацію в Україні під час революцій на Майдані.

Розділи книги постають як кінетичні ряди з грою поміж текстом і кадрами, якими є пропоновані репродукції. Важливий вступ конденсує головну мету авторів – його присвячено «духу України на світових вітрах». Ілюстровано це емблематичними шедеврами – епічними «Запорожцями, що пишуть листа турецькому султану» Іллі Рєпіна у варіанті, який зберігається у Харкові; фрагментом його останньої картини «Гопак» (1927), яка перехоплює подих;  глибоким «Янголом-Охоронцем» (1936) Софії Левицької; дивовижною «Веселкою» (1905) Архипа Куїнджі; сновидінням Олександра Дубовика «Добридень, пане Дубовик!» (2001); церквою Святого Духа  XV сторіччя в селі Потеличі, що на Львівщині; українськими церквами, зведеними Родославом Жуком у Канаді в другій половині XX сторіччя.

Всі наступні розділи охоплюють період з дотрипільських цивілізацій і до нашого часу – до початку XXI століття.

В розділі «Попередники і Пакт Реріха» Соколовський і Горбачов віддають належну шану російському художнику Миколі Реріху, який був ще й неабияким мислителем і який, залучивши деякі східні практики, створив власне віросповідання. За його ініціативою 1935 року у Вашингтоні вперше в історії було прийнято і відкрито для приєднання всіма охочими Договір про охорону і збереження  пам’яток культурного надбання людства, особливо під час воєн. Це і був Пакт Реріха. Сьогодні він підписаний понад сотнею країн світу. Його коріння, зокрема – і автори це переконливо доводять – в любові Реріха до України. Він був учнем «співця української ночі» Архипа Куїнджі, він залишив в Україні дещицю своєї спадщини, створивши серед іншого 1907 року знамениту мозаїку в не менш знаменитій церкві села Пархомівка, що в декількох десятках кілометрів на південь від Києва.

Безумовно, в іконопису середньовіччя, створеному на українській землі, домінують мозаїки Софійського собору й ікони ченця Алімпія. Автори нагадують, що знаменита ікона Владімірської (раніше – Вишгородської) Богоматері (сьогодні в Третьяковській галереї) була привезена з Візантії на Русь саме до Вишгорода, що над Києвом, і поцуплена 1155 року Андрієм Боголюбським, який таємно перевіз її на схід, до Владіміра-на-Клязьмі. З цього розпочинається історія Московського царства. А через два десятки років за наказом Боголюбського Київ спалили, продемонструвавши повну зневагу до міста, з якого до них прийшло вчення Христа.

З XV століття в Україні спостерігається дивовижне піднесення в іконопису, який автори парадоксально називають «православною готикою», одним із шедеврів якої є Волинська Богоматір XIV сторіччя. В цьому розділі багато місця надано фрескам ще маловідомого навіть в Україні художника Андрія Русина, який у XV сторіччі для польського короля, який в ті часи був одним з наймогутніших в Європі й для своєї каплиці Святої Трійці в Любліні міг запросити будь-кого, скажімо, з італійців. Та Андрій вражає не тільки професійно, скажімо, динамізмом композиції, що притаманно готиці, при цьому залишаючись в основах фаху не просто православним, а ще й подекуди з непересічним почуттям … гумору.

Потім те, що багатьма знову сприймається як парадокс, але це, здається, поки що – «Ренесанс в Україні». У XVI-XVIII століттях він концентрується головним чином навколо Львова, його італьянізованої архітектури і видатних особистостей, все ще маловідомих на Заході. Але то справа часу. Йдеться, скажімо, про іконописця Івана Рутковича, який вже на шляху до світського живопису, про мініатюриста Андрійчину Многогрішного (ось вже ця українська самозневага!), про призабутого сьогодні, але дуже знаменитого і впливового в давнину князя Костянтина Острозького, який, народившись на Волині, мав в часи литовського панування в Україні величезний вплив на всі сторони життя, включаючи культуру взагалі і мистецтво зокрема.

В розділі  «Козацьке бароко» спочатку про головного мецената цієї доби – про блискучу багатогранну особистість гетьмана Івана Мазепи, потім про своєрідність в Україні цього великого європейського стилю – про могутню скульптуру і загадковість Іоганна Пінзеля, який, приїхавши ніби з Баварії, працював, зокрема, у Львові, про портретистів Майстра Самуїла та Івана Щирського. А головне – про своєрідність монументальної архітектури українських церков XVII-XVIII століть.

За цим надходить XVIII сторіччя з добою рококо, в якому домінує релігійна архітектура на Львівщині та в Києві, де знаходиться знаменита Андріївська церква Бартоломео Растреллі. В живописі домінують ікони Григорія Левицького і портрети його відомого сина Дмитра Левицького, який працював у Петербурзі.

Значне місце відведено величезному іконостасу в церкві Преображення в рідному селі Гоголя, Сорочинцях, де у XVIII сторіччі працювали іконописцями такі художники як Алімпій Галик, Феоктист Павловський, Лука Боровик, чий син знаменитий Володимир Боровиковський відзначився згодом  в Санкт-Петербурзі як портретист європейської міри.

Потім хронологія, захоплена стрімкою ходою історії, вимушена повернутися у часі трохи назад, немов вибачаючись, що поза її увагою    залишилася одна з домінант XVII cторіччя – могутня  постать православного митрополита Петра Могили, а також грандіозна історія Києво-Печерської Лаври з початками в XI столітті. Картини цього визначного місця не тільки для української столиці, а й для історії держави – чудові.

Такий самий стрибок з однієї епохи в іншу створюється при знайомстві   з мистецтвом каліграфії та мініатюри знаменитих чотирьох Євангелій з Пересопниці, написаних вперше українською розмовною мовою за участі українських художників XVI століття. Саме на цьому рукописі президенти України присягають під час своєї інавгурації. Валентин Соколовський і Дмитро Горбачов знаходять зв’язки між давніми рукописами, а після революції Гутенберга і творами книжкової графіки в українському мистецтві аж до ХХ сторіччя, включаючи постать Георгія Нарбута.

За цим на сторінках 215-237 минає панорама монастирів України, яка починається з Х століття на Волині й аж до ХХ століття, вирізняючи при цьому три лаври – Києво-Печерську, Святогірську та Почаївську. Вони завжди були прихистком національного духовного і культурного життя.

Замки та фортеці – одна з принад українського пейзажу з XIII сторіччя до архітектури міста Кам’янець-Подільський у XIV-XVII сторіччях. Книга також пропонує панораму палаців і парків XVIII-XIX сторіч.

Варта уваги розповідь про польського художника Наполеона Орду, який любив мандрувати Україною з мольбертом, увічнивши й те, що сьогодні можна бачити лише на його роботах.

З XVIII сторіччя вогнищами високої культури нерідко стають панські маєтки (ст.288-306). Це, зокрема, в оповіді про видатного мандрівного філософа Григорія Сковороду, якому личило улюблене з латини «Все моє ношу з собою».

В романтизмі домінує постать Тараса Шевченка, чий живопис так само блискучий, як і його поезія – портрети, особливо жіночі, акварелі, пейзажі. Та передусім він – графік. І не просто, а академік Російської академії мистецтв.

Значне місце відведено мистецтву України кінця дев’ятнадцятого і першої третини двадцятого сторіч. Якщо про сецесію, то це антична за могутністю духу символіка полотен Всеволода Максимовича, елементи  народного стилю в архітектурі Василя Кричевського, ієратичні картини його брата Федора, флоральність Михайла Жука, експресіонізм Олекси Новаківського.

В презентації імпресіонізму можна шкодувати про відсутність Ларіонова і Баранова-Россіне. Варто пожалкувати також про те, що не згадано сезанніста і мистецтвознавця Олександра Грищенка. З іншого боку, експресіоністичний фовізм Абрама Маневича  і прекрасні картини Олександра Мурашка, які є тим, що, здається в принципі неможливим – симбіозом імпресіонізму і модерну.

В абстракції домінують Кандинський і Малевич, а їхні зв’язки з Україною очевидні. Чимала глава присвячена Олександру Архипенку та його впливам на світову скульптуру ХХ сторіччя.

Значне місце надано ексцентричному і поліморфному Давиду Бурлюку, який, будучи нащадком запорожців, одним з перших, якщо не перший, на теренах російської імперії роздмухував цікавість до новітнього мистецтва.

В живописі для театру домінує синтез конструктивізму, примітивізму і кубізму Олександри Екстер та її учнів – Михайла Андрієнка-Нечитайла і Павла Челіщєва, які більше відомі за кордоном. В Україні блискучу сценографію 1920-х років представляють Вадим Меллер, Олександр Хвостенко й Анатоль Петрицький, станковий живопис якого мав великий розголос за кордоном.

Ретельно прокоментовано і проілюстровано життя і творчість видатного кубофутуриста з дуже непростою долею Олександра Богомазова.

В розділі про конструктивізм величезна постать Володимира Татліна пов’язана з екстраординарною художньою траєкторією Василя Єрмилова.

Авангарду, пов’язаному з європейською художньою традицією, протистоїть школа Михайла Бойчука, яка ніби повернута в минуле, проте гучно заявила про себе десь року 1910-го і що цікаво – на паризьких модерних салонах, і яку мав знищити радянський сталінізм в 1930-х роках саме тому, що була і українською, і національною за духом. Бойчукізм представляють, крім самого Михайла, його брат Тимко, а також Василь Седляр, Микола Касперович, Євген Сагайдачний, Іван Падалка, Мануїл Шехтман, Софія Налепинська, Ярослава Музика, Онуфрій Бізюков, Олександр Довгаль, Оксана Павленко.

Великий нарис присвячено греко-католицькому митрополиту Андрею Шептицькому, який зіграв видатну роль в консолідації інтелектуального, художнього, політичного і навіть економічного життя не тільки Галичини, а й всієї України. Та його особистість і сьогодні є контроверсійною ніби за його «благословення дивізії СС Галичина». Автори в книзі стверджують, що жодних свідчень чи документів щодо цього, як не шукали, так і не знайшли, хоча дехто дуже старався. А от відоме лише одне – в цьому випадку та й в інших подібних він наполягав на необхідності капеланів, які б нагадували воякам, що вони – перш за все люди, над якими Божі заповіді. І це в час, коли було ніби не до сантиментів, адже під загрозою існування була сама Україна і її нація.

Гарно вийшло те, що Соколовський і Горбачов називають «Амазонки» –   українські художниці й дизайнери Марія Синякова, Анна Старицька, Соня Делоне (з народження – Сара Штерн, потім – Соня Терк). Кожну з них подає ретельне есе про життя і творчість, яке супроводжують гарні репродукції.

Ось полтавка Старицька. Її батько з роду Старицьких, двоюрідний дядько Михайло заснував український професійний театр, а дядько Володимир Вернадський – з козаків роду Верна, відомого ще з Хмельниччини, вчений, перший президент Академії наук України, троюрідний брат Вернадського – письменник Короленко, батько якого теж з козаків, а сестра діда – бабуся Вернадського. А ще є мати з роду Васькових-Примакових. І подає її французька вікіпедія хоч і українкою з народження, та франко-бельгійською художницею.

Київський художній інститут відіграв важливу роль в історії українського мистецтва 1920-х років. Його можна назвати «Українським Баухаусом» по аналогії з німецьким оригіналом за багатодисциплінарний характер викладання.  Відомо, що в цьому інституті працювали такі близькі до України особистості, як Татлін та Малевич. Валентин Соколовський і Дмитро Горбачов в цьому розділі звертають особливу увагу на одну з видатних постатей українського авангарду Віктора Пальмова, який свою поетику називає «кольорописом».

Прекрасні репродукції картин Пальмова свідчать, що «кольоропис» – це оригінальний варіант спектралізму, який пов’язаний з європейським експресіонізмом, але вирізняється від нього ієратизацією фігур і ландшафтів. У Пальмова це супроводжується створенням прозорого, тонко профарбованого простору, який створює містичну ауру з ліній, редукованих до кольорових водяних знаків.

В одному з останніх розділів книги представлено бельгійський часопис мистецтва і літератури «La Nervie», здвоєний випуск якого за №№ IV-V 1928 року цілком присвячений Україні. Окрім статтей з літератури та музики, автори широко цитують і коментують статтю Симони Корбіо. Це, мабуть, один з перших текстів  французькою, які вивільняли мистецтво України з московської орбіти, в якій воно відчувало себе таким, «що постійно потопає». Зокрема, Симона Корбіо була однією з перших, яка виявила зв’язки між творчістю Володимира Полісадіва і Україною. Симона Корбіо вписує українських художників в тодішню європейську ієрархію – Микола Глущенко, Жозефіна Діндо, Левко Крамаренко, включаючи і нині забутих таких, як скульптор Кость Бульдін, а він – автор пам’ятника Шевченку і не де-небудь, а в Харкові.

Передостанній розділ надано дивовижному квітуванню чародійських картин «селянок» України, яких знає весь світ: Ганна Собачко-Шостак, Катерина Білокур, Марія Примаченко.

Як післямову, «очікуючи на вердикт» майбутніх поколінь, автори, розуміючи всю цілковиту її умовність, ризикнули представити «свою» десятку (top – 10) сучасних художників, більшість з яких працює і сьогодні: Віктор Сидоренко, Олег Тістол, Анатолій Криволап, Іван Марчук, Дмитро Нагурний, Арсен Савадов, Ілля Кабаков, Борис Михайлов, Степан Рябченко, Олександр Гнилицький, а ще Олександр Дубовик, з яким починається вступ до цієї книги.

Ця чудова книга може слугувати не тільки сценарієм для фільму, як було зазначено на початку, але й грандіозною канвою для майбутньої грандіозної виставки, присвяченої мистецтву України.

Липень 2024 року